Background news

Народний художник України Віктор Сидоренко: «Чому б Ужгороду не стати українським Більбао?!»

02
листопада

2017

Народний художник України Віктор Сидоренко: «Чому б Ужгороду не стати українським Більбао?!»

Що несе в собі сучасне мистецтво? Як його розуміти? Чому на закарпатській землі народжуються мистецькі генії і як перетворити маленький Ужгород в мистецьку столицю України? Відповіді на ці питання знає Віктор Сидоренко – народний художник України, професор, академік, засновник Інституту проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України. Він очолив журі III студентського конкурсу з живопису «Срібний мольберт», і в своєму щільному графіку знайшов час для інтерв’ю в програмі «Арт-простір» на телеканалі «Тиса-1». Розмова вийшла насиченою й цікавою.

Треба розвивати цей конкурс – «Срібний мольберт»

Віктор Сидоренко

– Пане Вікторе, Ви завітали до Ужгорода в рамках Відкритого студентського конкурсу з живопису «Срібний мольберт». Розкажіть, будь-ласка, ваші враження про захід?

– Уперше побував на цьому конкурсі. Дуже задоволений, бо побачив та відчув тут творчу атмосферу: учасники творять, імпровізують, спілкуються. Останнє – дуже важливо. Адже малювати студенти можуть і у своїх академіях, а ось обмінятися думками, враженнями, досвідом, що сприяє творчому росту, можна саме на таких заходах.

– Ви голова журі конкурсу «Срібний мольберт». Як ви відбирали роботи? На що робили акцент?

– Це було важко. Сучасне мистецтво – текстуальне. Воно обов’язково повинно розказувати про те, що зробив автор. Сама система оцінювання на «Срібному мольберті» – доволі чесна. Ніхто не знав до оголошення результату, де чия робота. Але хотілося б, звісно, поговорити з усіма авторами. Бо є й таке, що ідея цікава, а ось виконання – не дуже. Тому, як на мене, треба розвивати цей конкурс, можливо, піти шляхом «поп-музики», як у програмі «Голос країни», де зі співаком спілкуються, дізнаються його мотиви. Загалом відзначу, що в сучасному мистецтві дуже важлива особистість митця – інколи це має більше значення, ніж те, що він творить. Бо сучасне мистецтво – це життя того художника, з яким ми хочемо поспілкуватися. Коли людина купує ту роботу, то вона купує її ауру і хоче, аби вона була присутня в її житті.

– Що загалом хочете побажати молодим митцям зі свого життєвого досвіду?

– Не зважати ні на що та слухати тільки себе. Це в першу чергу. Іноді минають роки, на вас ніхто не звертає вагу, але якщо ви маєте цікаву ідею, то працюйте над нею. Втілюйте її, якщо хочете щось довести людству. І вас зрозуміють!

Голова журі «Срібного мольберта» Віктор Сидоренко нагороджує лауреатів

«Добре, що є родина Бровді, яка дозволяє молодим художникам стати на ноги!»

Віктор Сидоренко

– Розкажіть трішки про себе. Ваше дитинство пройшло у Казахстані, як ви туди потрапили? Саме там визріло бажання стати художником?

– Почну з того, що моя мати – полька, батько – колишній куркуль. Сталінський режим відправив їх у Казахстан, де вони й зустрілися. І так, перші свої творчі кроки я робив саме в цій країні. Хоч і особливих можливостей не було: народився в гірському районі, поруч із пустелею. Взагалі, мій творчий шлях розпочинався саме з фотографування. Коли мені виповнилося 10 років, брат подарував фотоапарат «Весна», ось на ньому я вчився фотографувати. Ці світлини досі у мене зберігаються. Тому в моїй творчості є поєднання живопису, відео, фото і скульптури. Не боюся переключатися на якісь нові техніки. Головне, аби це допомогло донести глядачеві ідею.

– Ви починали творчий шлях у часи Радянського союзу: як тоді жилося молодому художнику?

– У ті часи, зрозуміло, комуністична партія багато що вирішувала і впливала на творчість. Такої свободи, як сьогодні, не існувало. Наприклад, зараз у рамках «Срібного мольберта» є конкурс «Імпровізація», під час якого молоді митці малюють те, що хочуть. Раніше подібного й близько не могло бути: допомагали тільки тим художникам, які включалися в ідеологічну парадигму партії, і лише так була можливість бодай якось розвиватися. Зараз простіше. А ось з матеріальної точки зору – і тоді було важко, і зараз. І, на прикладі Закарпаття, дуже добре, що є родина Бровді, яка дозволяє молодим художникам стати на ноги. Адже саме в молодості формується оця творча «закваска», і якщо не дати молоді відповідний поштовх, тоді у майбутньому художник не відбудеться.

IMG_0480.jpg — 103.30 kBВіктор Сидоренко. Проект "Деперсоналізація". Інститут проблем сучасного мистецтва. Київ 2009

– А коли Ви зрозуміли, що відбулися як художник?

– Митцям завжди здається, що у них найкращі речі ще попереду. Не буває такого, що ти вже сказав своє слово і зупинився на цьому. Не вірю я в це. Думаю, що я теж належу до таких митців, у яких основні шедеври ще попереду.

– Що Ви вважаєте на цей момент своїм основним творчим досягненням?

– Є проект, присвячений моєму «транзитивному персонажу» – скульптура напівоголеної людини в білих кальсонах. Це образ, який переходить від тоталітарного до вільного суспільства. Транзитивність людини – це, з одного боку, вимушена акція, а з іншого – нормальне явище. Бо людина постійно формується, шукає свої шляхи. Цей проект представлений у мене і в майстерні, й на виставках – у Парижі, Амстердамі, Нью-Йорку, Вашингтоні…

Віктор Сидоренко. З проекту «Левітація», акрил на полотні, 200 х 150 см, 2010

– Що надихає Вас на творчість? Звідки черпаєте ідеї?

– Люблю театр, кіно, читати книжки, і звідти брати ідеї для своєї творчості. На ранньому етапі художники ходять у музеї, дивляться, що створили інші митці. Мені це вже не цікаво, тому звертаюся до паралельних мистецтв.

– На Вашу думку, художником треба народитися чи можна навчитися?

– Сучасне мистецтво відрізняється від живопису, який був раніше. В сучасному мистецтві все простіше: ти можеш не народитися художником, але бути талановитим дизайнером, архітектором, навіть філософом. Ти можеш просунути свою ідею, якщо маєш хист. Сучасне мистецтво дає великі можливості.

«Закарпаття завжди мало і буде мати високий мистецький потенціал»

Віктор Сидоренко

10_28.jpg — 207.45 kBМайстерня Віктора Сидоренка, Київ, 2010

– Ви є засновником Інституту проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України. То які, на Ваш погляд, головні проблеми в сучасному мистецтві?

– Ми заснували інститут в 2001-му році на базі Національної академії мистецтв. Це наукова інституція, але в ній є й виставковий зал, який слугує певною лабораторією: спочатку показуємо роботи, потім їх обговорюємо. Люди пишуть свої наукові твори. У нас вже більше 114 видань на теми сучасного мистецтва, модерну, авангарду ХХ-ХХІ століття. Насправді проблем у сучасному мистецтві в Україні досить багато, уже бодай з огляду на те, що у нас немає сучасної освіти – вона у нас радянська, і це наша перша проблема. А ось у рамках  заснованого нами Інституту ми намагаємося давати відповідні рецепти, формувати бачення, як саме має розвиватися сучасне мистецтво. Для того ж, аби досліджувати й вивчати весь комплекс сучасного мистецтва інституціонально, слід мати музей сучасного мистецтва, науково-дослідні інституції, галереї. Тому наш інститут є наразі чи не єдиною ланкою системи сучасного мистецтва, яку слід розбудовувати в Україні. До речі, в Ужгороді планують відкрити музей сучасного мистецтва, і це відрадно.

– Як охарактеризуєте мистецьке життя Ужгорода? Які бачите перспективи міста?

– Закарпатська школа живопису – одна з найпотужніших в Україні. Всі знають Бокшая, Ерделі, Микиту. Багатьох художників шанують у національних мистецьких колах. І регіональна організація спілки художників тут дуже потужна. Що цікаво, мистецтво тут розвивається, незважаючи на те, що провідні мистецькі академії далеко – Львів, Київ, Харків…. Так, є Закарпатська академія мистецтв, але вона заснована не так давно. Там, де Академія, там розвивається конгломерат митців, які створюють насичене середовище. Чим більше художників, тим більше шансів на народження ще одного генія. Тому Закарпаття завжди мало і буде мати високий мистецький потенціал.

 

– Ви багато подорожуєте, спілкуєтесь із відомим митцями. Який їхній досвід нам слід перейняти?

– Нам потрібні галереї, де художник може виставляти свої роботи та продавати. Нам потрібні центри сучасного мистецтва, де можна демонструвати і обговорювати проекти, які не є комерційними, але які необхідні мистецтву. Це штовхатиме його вперед.

А ще нам потрібні арт-дилери, які просуватимуть усе це на Захід. В Україні все це працює лише наполовину від потенційних можливостей. Те, що родина Бровді зібрала на «Срібному мольберті» митців із Данії, Великобританії, провідних художників України – надзвичайно добре! Тому що ми всі збираємося і думаємо над тим, як інтегрувати українське сучасне мистецтво в Європу, в світ.

До речі, є цікавий досвід подібного в Іспанії: є таке невелике містечко, як Більбао. Коли там розбудували музей Гугенхайма, то туди стали приїжджати люди з усього світу. І це суттєво наповнило бюджет міста, дало поштовх до розвитку. Або приклад Італії: головна мистецька подія Європи – Венеційське бієнале – проходить не в Римі, а у Венеції. Або ж іще: світовим центром дизайну є Мілан. У нас же все сконцентровано зараз у Києві, а не в інших містах. То чому б не повторити приклад Більбао в Ужгороді? Є родина Бровді, яка вже втілює цю ідею в життя. І це може дати величезний позитив для усього регіону!

Залишайтесь у курсі подій мистецтва, підпишіться на розсилку