Background news

Павло Керестей: «Я є актор, який виконує роль і куратора, і галериста, і художника, і дилера…»

19
лютого

2018

Павло Керестей: «Я є актор, який виконує роль і куратора, і галериста, і художника, і дилера…»

Епатаж, загадка, конфронтація й пінг-понг – інтригує? Неочікуваний поворот і прихований глибокий зміст – у кожній роботі, неважливо, перформанс це, відеоінсталяція чи звичайна на перший погляд картина. Павло Керестей. Автор і актор, митець і фотограф, яскравий представник сучасного мистецтва, громадський діяч, ініціатор створення численних дискусійних платформ у різних країнах.

Він – ужгородець за народженням, європеєць – за світоглядною позицією. Саме цими днями Павло Керестей – у рідному місті. Напередодні своєї виставки погоджується на фотосесію, інтерв’ю й… грає чергову роль у виставі, якою є все його життя. Чи вдалося його розкрити й відчути? Навряд. Зрозуміти? Тим більше – ні. Хіба що окремі відповіді певною мірою й тільки іноді привідкриють темно-сіру завісу, за якою існує й творить митець. Десь там – у своєму таємничому світі, на глибині океану чи в далекому космосі…

Поговоримо?

 1.jpg — 1.40 MB

Про виставку

– Павле, нещодавно прочитала, що Вам подобається бути куратором, галеристом. Але привезли до Ужгорода не чиюсь, а свою виставку. Чим продиктоване таке рішення?  

– Так, мені подобається бути куратором, галеристом. Але також подобається бути художником, грати роль дилера і глядача. І актора. Я є актор – той, який виконує роль і куратора, і галериста, і художника, і дилера…

– Яку ідею Ви заклали у основу виставки, яку презентуєте закарпатському глядачеві?

– Виставка, яку я привіз, має умовну назву «Павло Керестей». Експозиція близько місяця провокуватиме глядача із Ужгорода, Львова, Києва чи Виноградова… Додам тільки, що я працюю над цією виставкою уже рік.

 Ваші роботи нерідко шокують чи дивують, змушують зупинитися й замислитися. Чим таким оригінальним цього разу дивуватимете глядача?

– Зокрема, на цій виставці покажу відеороботу «Перша першотравнева демонстрація в Любліні», відзняту за подіями минулого року. Фактично це є проект на захист прав робітників цілого світу. Мені дуже цікаво, як відреагує на цей протест глядач – це з одного боку. А з іншого – як сприйме роботу власник галереї. А в принципі найцікавіше було б, якби закупив цю працю той власник галереї чи колекціонер, який не згідний із моїм висловленням, позицією. Це був би найкращий результат. Чому це важливо? Тому, що на цей запит я, як художник, міг би працювати далі. У мене був би стимул зробити таку працю, яку він чи вона (наприклад, галеристи. – Авт.) не змогли б уже придбати...

– І таким чином – шляхом появи пропозиції-попиту – у Вас з’явиться нова мета?  

– Так! Це постійний пінг-понг! І ось зараз я даю можливість ужгородському глядачеві, та й не тільки ужгородському, зреагувати на мою пропозицію.

– Художник завжди, як на мене, розраховує на діалог із глядачем. Чи на якусь іншу дію. Чого Ви чекаєте від закарпатців?

– Мені цікаво дискутувати, тому я однозначно чекаю на діалог! Цікаво, якою буде реакція глядача, але я впевнений, що ми знайдемо тему для дискусій. Проте передбачаю, що дискусія, можливо, буде затягнута. Будуть заперечення. Глядач точно буде не згідний із ціною, яку я запропоную. Але такої виставки більше не буде.

FAM_9706.jpg — 915.97 kB

Про творчість

– Павле, звернемося до творчості. Оскільки Ви родом із Ужгорода й у Ваших роботах, особливо ранніх, переважають яскраві, насичені барви, то чи можна говорити, що це вплив закарпатської школи живопису? 

– Це Ваша інтерпретація. Я схильний з Вами погодитися.

Цікаво, як народжується в уяві художника ідея, як приходить усвідомлення того, які саме відтінки яким емоціям мають відповідати?     

Я би так відповів на це питання: немає внутрішнього бачення у живописі чи мистецтві  є тільки переосмислення і постійна думка. Сьогодні художники не творять, як кажуть, «із живота», навпаки – вони працюють із голови. А фарби… Тоді я тільки вже працюю з кольором, коли у тексті картини написано, що є колір, барва. І тоді до Вашої інтерпретації я додаю своє тлумачення того, як працювати з фарбами.

– Є улюблений відтінок, барва, з якої починаєте роботу?

Улюблена фарба та, котра під рукою. Це найдешевший, окрім письма, спосіб зображення ідеї. Або не ідеї. Її також треба зобразити і розуміти, чого ти зображаєш її так, а чи інакше. Це основні питання: що ти робиш і чому.

– Музика? Книга? Гарна жінка – що Вас може надихнути як художника?

– Музика навряд, радше книга. Гарні жінки – також ні. Гарні чоловіки? Може, й так. Надихає мене те, що ми не бачимо навколо нас. Мені цікаві ті процеси, які відбуваються, особливо тоді, коли виникає обурення, певна реакція. Відповідно, я на них реагую, можливо, інколи й неадекватно, але це, в свою чергу, теж надихає. Дуже багато є ідей, які, ймовірно, й не можуть бути реалізовані. Але є такі, які можна втілити і варто це робити.

– До таких належить і тема міграції? Очевидно, що Вам вона болить…

Тема міграції-еміграції хвилює. Але я змінюю жанри дуже швидко. Перехід з одного стану в інший – для мене натуральний. Але зараз ось я радий, що маю можливість зіграти цю роль із вами – роль мігранта, емігранта...

2.jpg — 1.22 MB

– Павле, поняття «роль» і «актор» можна часто почути від Вас. Це означає, що Ви таки граєте? Навіть зараз, для інтерв’ю?   

– Скажу так: коли ми хочемо один одного зрозуміти, то граємо з вами одну роль. Я граю вашу роль, якщо хочемо дійти до якогось консенсусу. Я ж маю знати, про що і як ви думаєте, інакше не зможемо спілкуватися. Інше питання, як розмовляти, якщо не знаєш мови? Тільки за допомогою мови мистецтва. Або музики, танцю чи акторства. Це інтернаціональна мова. І одягаючи маску актора, музиканта чи художника, я щасливий. Бо розумію, що мене ще хтось слухає, хтось дивиться мої ролі. Відчуваю себе корисним. І, повірте, і на це є попит, бо все продається, і ціна на все є…

– Що, на вашу думку, кітч? І що ніколи не стане кітчем?

– Мистецтво, яке критичне чи й самокритичне – це сучасне мистецтво. А те, що не реагує на довколишні зміни – це кітч.

– Ідея-фікс, яку мрієте реалізувати?

– Відкрити кордони – щоб у світі їх просто не було! Вільний простір не для грошей, а для людей. Це і є моя мрія – побудувати ту спільноту, той союз, де ми зможемо пересуватися без перешкод. Мирна планета – без зброї, насилля, ієрархій. Планета, яка відкрита для кожного, а не тільки для капіталу. І щоб ми відносилися один до одного по-сестринськи.

–  Наша розмова мені зараз здається занадто серйозною… А якийсь кумедний випадок із Вашого творчого життя розкажете?

– Їх насправді було багато. Але найкумедніший, який триває й досі, це коли у мене купують мої роботи. Це кумедно. Це постійно жарт, сміх. І це зброя! Це найбільша зброя художника – жартувати, смітися над тим, що твоя праця ще комусь потрібна.

– Наскільки я знаю, у Вашому арсеналі як митця ще є й таке захоплення, як фотографія. Давайте поговоримо про Вас із цього боку…

– Так, я фотографую, зараз, в основному, природу – дерева, ліси, троянди, тюльпани… Поки без задумки.

– Не вірю: напевно, задумка визріває ще?

– Можливо. Зріє цей фрукт. Я забираюся високо в гори, в глибокі океани пірнаю, високо в небо літаю, щоб сфотографувати ту живу природу, якої завтра не буде або не стане. Її треба берегти. Це те, що нас тримає на планеті.

– Крім пензля, камери й фотоапарата, які ще інструменти використовуєте?

– Розмова, дискусія, дво- та тривимірні проекти, документація, відеодокументація, відеостелс – із цим я працюю.

– Ви навели такий широкий перелік засобів для творчої мови! Якщо порівнювати з можливостями митців ще століття тому, то очевидно, що сьогодні художникові набагато легше висловлюватися, чи не так?

– Засоби мене ніколи не цікавили. Вони або є, або їх немає. Вони або працюють поруч для відтворення тієї думки, яку митець вкладає, або ні. Вони не є самоціллю.

– Тобто, головне – не засоби, а ідеї…

– Так, художник постійно змінюється, не працює над одним і тим самим. Мене ж особисто завжди цікавить кінцевий продукт.

4.jpg — 1.11 MB

Про «Срібний мольберт»   

– Минулого року восени Ви приїхали з Європи до Ужгорода й були членом журі студентського конкурсу з живопису «Срібний мольберт». Що насамперед сподобалося, що побачили, відчули?

– Я побачив захоплені погляди дітей, зацікавленість молоді у тому, що я їм розповів. Мені здається, вони були щиро заінтриговані, й це був великий подарунок мені від учасників цього конкурсу. Для цього я й їхав до Ужгорода – щоб поспілкуватися з молоддю.  

 – Як гадаєте, що такі конкурси дають молоді?

– Як на мене найважливіше – спілкування! Під час розмов, обговорень, дискусій молодь збагачується, набуває нового досвіду, бо це – найважливіше! Хоча уточню – і з досвідом потрібно навчитися працювати. Як і з мовою. Її можна знати, але не вміти використовувати для досягнення своїх цілей. Тому це дуже добре, коли є можливість працювати разом.

– Очевидно, можу зробити висновок, що дуже добре, коли є подібні мистецькі заходи, які підтримують молоде покоління митців?..

– Нам сьогодні нецікаво розмовляти із художником, який просто вміє тримати пензель в руці. Ні! Нам цікава молодь. Нам цікаво дивитися на розвиток. Тому цей конкурс потрібен – у формі зустрічей, дискусій, які повинні би відбуватися постійно. Можливо, вони й відбуваються у навчальних закладах, але обміну інформацією між студентами різних навчальних закладів небагато. Було б добре, якби у нас з’явилася нова неформальна платформа, де молодь би могла зібратися й обговорити те, що їй болить. Відшукати відповіді на численні питання на кшталт: який може бути результат від прояву анархічного, панківського? Чи можлива взагалі праця із цим? Чи можлива автономія у мистецтві? …І так далі... Як на мене, то потрібно працювати й надалі, наполегливо, бо є над чим працювати!

Павле, напевно, це інтерв’ю найоригінальніше з усіх, які мені довелося брати. Справді, було цікаво й незвично. Особливо відчувати себе в певній ролі, на імпровізованій сцені, й не тільки питати, але й відповідати. Спасибі Вам за розмову й успіхів у майбутніх проектах!  

Текст: Наталія Петерварі
Фото: Олег Опаранюк
© Культурно-мистецька фундація Brovdi Art