Щось пішло не так. Як зіпсувати фотографію і створити шедевр
2019
Концептуальне мистецтво переконливо демонструє: ламати – це іноді й будувати
Іноді межа між «зіпсувати» і «винайти» стає настільки невловимою, що спроби провести відмінність втрачають будь-який сенс. І оскільки саме існування концептуального мистецтва, безсумнівно, є найяскравішим доказом суперечливості та природної «навіженості» творчого процесу, саме до нього варто насамперед звернутися в пошуках аргументу на користь того, що ламати – це іноді й будувати.
Нижче ви знайдете п'ять прикладів того, що ми могли б назвати концептуальним «псуванням» фотографії. Всі ці приклади наочно демонструють той факт, що найчастіше мистецтво починається саме там, де «щось пішло не так».
Перший об'єкт нашої уваги – проект під назвою Досліди української художниці Жанни Кадирової. У цій роботі автор деформує панорамні знімки Києва, наносячи плями азотної кислоти на їх поверхню. В результаті над мирними багатоповерхівками спальних районів міста ми бачимо щось на зразок вибухів артилерійських снарядів. Така асоціація цілком логічна для жителя сучасної нам України – робота була створена в розпал воєнних дій на сході України, в 2014 році.
Тим часом перед нами всього лише сліди хімічної реакції, просто, – зіпсовані фотокартки, які, тим не менш, спонукають задуматися багато про що. Наприклад, про порядок речей як такий, будь то матеріальні речі і їх властивості, або ж крихкість мирного співіснування людей.
Чимось схожий художній жест застосовує у своїй серії, Сліпа пляма Микола Рідний. Примітно, що ця робота створена також в 2014 році. За словами самого автора, «пропаганда, яку створює машина війни, призводить до сліпоти суспільства». Цю сліпоту людини в ситуації інформаційної війни Рідний представляє дещо буквально: зображення на фотографіях практично недоступні для глядача через щільний шар чорної фарби, що покриває близько 80-90% знімка. У підсумку ми опиняємося в парадоксальній ситуації, коли візуальний досвід перегляду фотографій збігається з неможливістю побачити зображення.
Зовсім інше звучання мають фотографії серії Dare alla Luce (Проливати світло)канадської художниці Емі Френд. У роботах цієї серії автор використовує прийом, що нагадує експерименти з матеріальними властивостями полотна Лучо Фонтані. Куплені на барахолці вінтажні фотокартки Френд проколює тонкою голкою. В результаті цієї невигадливої маніпуляції виникає досить цікавий ефект: світло, яке просочується крізь крихітні залишені голкою отвори, наповнює зображення містичним сяйвом. Можна сказати, що тут деформація матеріального носія зображення служить створенню нової і досить самобутньої естетики.
На відміну від Емі Френд, яка видозмінює вже готові фотографії, французька художниця Алікі Брен деформує знімки ще до їх друку. Насамперед Брен цікавить фотографія як матеріальний об'єкт, і все різноманіття її проектів має на меті підкреслити цю матеріальність – на противагу усталеному уявленню про фотографію як про нейтральну репрезентацію реальності. Наприклад, в роботах серії Hunting художниця робить отвори в негативах фотографій. У підсумку, ми спостерігаємо ефект, діаметрально протилежний тому, що бачили у Емі Френд: на фотознімках з'являються чорні плями, які відповідають отворам в їх негативах.
І зовсім вже не церемониться з медіумом фотографії австрійський художник і філософ Альдо Толіно. Складаючи фото в тривимірні конфігурації на зразок орігамі, автор створює експресивні фотопортрети – втім, не тільки портрети, хоча в трансформації зображення людини самобутність техніки дає про себе знати найочевиднішим чином, – виразність яких багато в чому обумовлена саме таким нестандартним поводженням з фотографією.
Текст: Юлія Волошина – Галерист, Voloshyn Gallery
Оригінал: style.nv.ua
Залишайтесь у курсі подій мистецтва, підпишіться на розсилку